Поки я тут сиджу у оточенні чашки з фервексом, фотошопу та бубна (не запитуйте навіщо, просто прийміть як факт) і намагаюсь не з'їхати з ґлузду від обробки однієї зі зйомок, зрозуміла одну просту річ. Попри усі заперечення мною факту професійного вигорання, чи-то клятий грип, що підкрався, як +3 кілограми на вагах непомітно та безповоротно, чи-то відкриття комерційного кабінету з усіма нервами, пригадуванням того, який-же у мене був підпис, коли я отримувала новий паспорт та певних сутичок з модераторами порталу.. але щось викликало всередині такі відчуття безпорадності та самоності, що не рятує ані робота, ані чоловік, що скоро сам від мого стану на місяць завиє, ані навіть мій шалено коханий кіт, що приходить на першу вимогу.
Відчуття, вкрай неприємне і це відображається на моїй творчості, а саме.. відчуваю, що за два дні, коли нові розділи що написані уже давно, будуть опубліковані – на вас чекає день-другий затримки публікацій, бо у мене в голові сидить мавпочка, що плескає у тарілочки та кричить "У-у-у". Навіть зараз, пишучи це все.. я починала зі слів "місто невпинно тонуло у золоті осені, що погрязло у болоті холодних дощів", але стерла і написала про фервекс та бубен, що допомагає мені відігнати від свого ноута кота, який (не сумнівайтесь) доклав свою хутряну лапку до кожної книги😈
Якщо статистика не перебільшує, а сюди і справді заходить хтось - дайте знати що ви тут взагалі живі. Коментувати можуть навіть незареєстровані користувачі. Я хочу запитати одне - як ви боретесь з таким станом? Що допомагає не лише збити температуру і прибрати почервоніння очей, а-й відчути що все в порядку? Бо щось мене це все починає лякати.
Взагалі, усі свої 24 роки життя я вперто заперечувала той факт, що як і всі люди, хто сприймає цей світ трішки інакше, я більше піддаюсь впливу емоцій, ніж мої близькі. Але буквально вчора зрозуміла, що ніфіга подібного і я так само заганяюсь усім цим, як і всі довкола. Ні, не скажу що я впадаю у істерику, коли мені кажуть що я щось не так роблю, або комусь не сподобався персонаж (критика - це круто, і я це дуже люблю, адже якщо мені аргументовано пояснюють що саме не сподобалось - це найкраща інструкція до того, як стати краще). Але чомусь помічаю, що і справді починаю іноді падати духом коли чую щось про свої книги, або про себе у ключі "Не нравицця і фсьо", чи то помилки, что-то "фсьо", чи просто грип і мряка за вікном так дають по мізкам, але помічаю за собою, що уже третій день я перечитую один і той-же розділ книги і не можу зрозуміти ЯК написати продовження? Я бачу своїх героїв (не викликайте Скарженецьку бригаду, я психічно здорова), я чую їх, заплющуючи очі я бачу все те, що відбувається у книгах. Але попри це все - чомусь саме зараз я не можу нічого написати. Жодного слова. І це скрашенно лякає. Не допомагає ані погладити кота, ані попити кави/чаю/води/мінералочки/томатного соку (саме в такому порядку😅), ані навіть споглядання своїх гарних білосніжних стін, на які я так довго шукала шпалери. Тож.. новини станом на цю годину такі:
- Продовження Ознак та Віри вистачить на 2 дні, а далі - буде видно, або мене копняками відправлять писати, або я просто зачинюсь у своїй фотостудії і фарбуватиму там стіни (реально допомагає)
- Я захворіла.
- На вулиці дощ і це не весело.
- Томатний сік з кавою краще не змішувати.
Уявлення не маю навіщо це все пишу, але можливо, колись цей блог використають щоб зрозуміти що за істота написала мої книги😅
Коментарі
Дописати коментар